Що може розповісти патч: історії на велкро

Патч може займати всього кілька квадратних сантиметрів, але чимало розповісти про людину. Улюблений персонаж, рідне місто, музика, професія, подорож чи служба — усе це можна вмістити в невелику тканинну нашивку. ЇЇ зазвичай прикріплюють до куртки, рюкзака чи кепки. Хтось збирає патчі роками, хтось обмінює, а для когось це стає нагадуванням про людей і події, які назавжди змінили життя.

На відміну від принта, патч не прив’язує річ до одного образу. Сьогодні на вашій куртці може бути символ улюбленого місця, завтра — емблема туристичного маршруту, післязавтра — іронічний напис або авіаційний мотив. Саме ця змінність зробила патчі не лише декоративним елементом, а й окремою культурою самовираження.

Від кабіни літака до міських вулиць

Саме авіаційна куртка стала одним із перших полотен для патчів. Ще у 1930-х роках американські льотчики прикрашали свої шкіряні куртки малюнками літаків, ескадрильними емблемами, власними символами чи жартами, зрозумілими лише своїм. Згодом, із появою легендарної куртки MA-1 у 1950-х роках — тієї самої, яку сьогодні ми знаємо як бомбер, — ця традиція лише зміцнилася.

З часом ця культура вийшла далеко за межі авіації. У світі музики виникло поняття battle jacket — джинсової жилетки або куртки, щільно вкритої патчами улюблених гуртів, значками та іншими пам’ятними деталями. Такі куртки давно стали впізнаваною частиною культури хеві-металу, панку та байкерського руху. Для їхніх власників це своєрідний щоденник, зібраний із концертів, знайомств і захоплень.

Сьогодні патчі перестали бути атрибутом лише військових чи представників субкультур. Їх носять туристи, спортсмени, колекціонери, бренди створюють власні серії, а люди дедалі частіше обирають саме цей спосіб розповісти щось про себе.

«Спочатку ця культура дуже добре розвивалася в Штатах. Наприклад, DC. Велика кількість брендів зробили свої партії. І люди купують, бо хочуть мати частинку того, що їм подобається».

Про це розповідає Андрій Чад, який почав колекціонувати патчі кілька років тому. Каже, що за кожним із них стоїть окрема історія:
«Насправді важливими стали патчі, що подарували військові. Або ті, якими я міг підтримати якісь збори. Різні лімітовані».

Саме історії, а не кількість, найчастіше визначають справжню цінність колекції.

Одним із тих, хто сьогодні не лише збирає патчі, а й формує цю культуру в Україні, є військовослужбовець ЗСУ «Патч Хантер». Із 2022 року він колекціонує та створює власні патчі. Його історія добре показує, як невелике захоплення може перетворитися на справу, що об’єднує людей.

Коли та як почалося ваше захоплення?

«Від початку війни у 2014 році. Тоді мій батько пішов служити (і служить дотепер). Я тоді ще не був військовим. Коли він приїжджав додому — у ті нечасті моменти — привозив мені якісь шеврони своєї бригади. Потім були патчі, які йому десь перепадали з навчань, зокрема з Британії. Так я й почав їх збирати.

Спочатку це була зовсім невелика кількість. В Україні на той час це не було так поширено. Знайти якийсь патч було доволі складно. На той час для мене вони були не дуже дешевими, але з якихось заощаджень я старався їх купувати, бо вони були доволі цікаві.

Я колекціонував, і колекція поступово росла. З’являлися знайомства з людьми в цій тематиці, з якими я спілкуюся досі.

З часом я вийшов на закордонні ресурси, спілкувався з людьми зі США, Великої Британії, Канади. І хоча я не знаю іноземних мов, ми якось домовлялися: обмінювалися патчами, я надсилав щось з України, що було цікаве їм, а вони — те, що було цікаве мені. Щось купував за кордоном. Так колекція росла, і мені це все дуже подобалося».

Після початку повномасштабного вторгнення хобі отримало новий сенс.

«Справжній інтерес до того, щоб робити це серйозніше, з’явився вже після початку великої війни. Були пережиті певні моменти на початку, переосмислення життя загалом. Захотілося робити щось своє. Я подумав: чому б не спробувати? Саме тоді ця тематика почала набирати популярності в Україні. Україна була в центрі уваги світу, і багато закордонних виробників мерчу, шевронів та іншого робили щось на підтримку.

Я почав виготовляти патчі за ескізами, які мені малювали люди, і за власними ідеями. Через службу не було можливості самому усе робити фізично, тому все здебільшого відбувалося дистанційно. Дуже вдячний дружині: вона допомагала й допомагає забирати посилки, розфасовувати патчі та відправляти їх. Основною фізичною роботою займається вона. Коли я маю змогу й буваю вдома, то теж цим займаюся».

Серед його робіт є і військова тематика, і туристичні серії. Усі вони народжуються з особистих захоплень.

«Основний задум шевронів, які я роблю, — це те, що відгукується мені самому. Наприклад, туристичні патчі — «Карпати», «Досліджуй». Я минулого року почав ходити в гори, хоча до того ніколи не був там. Подумав, що було б круто зробити шеврони, які я сам хотів би начепити на куртку або сумку, коли йду в гори. Так само з військовою технікою. Це також мені подобається. Особливо коли закордонні партнери почали передавати цікаву техніку для Збройних сил, я подумав, що з цим можна робити шеврони».

Однак разом із популярністю патчів з’являється й питання доречності: чи будь-хто може носити військову символіку? «Патч Хантер» проводить тут межу.

На вашу думку, чи можуть цивільні люди носити військові шеврони або патчі на військову тематику?

«Якщо говорити про шеврони бойових бригад — і не тільки бойових, бо всі бригади Збройних сил України роблять внесок у загальну боротьбу проти агресора, — то тут треба розуміти контекст. Військові можуть дарувати волонтерам шеврони як вдячність за допомогу. Волонтери можуть вивішувати їх на машинах або носити як знак належності до бригади, якій вони допомагають. Це одна ситуація.

Але якщо цивільний хлопець просто купив собі сумку з велкро і носить шеврон якоїсь бригади або взагалі носить військову форму — піксель чи мультикам, — для мене це неправильно.

Є також патчі від мілітарі-рухів або колективів, які роблять свій мерч для конкретної спільноти чи руху. Коли люди, які взагалі не є військовими й не мають до цього стосунку, починають це носити, я цього не дуже розумію. Наприклад, у нас на попередньому місці служби був свій колектив, ми зробили свій шеврон. Це було не для продажу, а радше як пам’ятна річ.

В Америці розвинена культура коїнів, і так само з шевронами: військові обмінюються ними, роки минають, але пам’ять залишається. Ці речі нагадують про службу, про певні моменти й про людей. А деяких людей уже немає з нами. Тому є певні моральні моменти.
Але якщо це morale patches, які загальнодоступні й будь-хто може їх купити, то я не бачу проблеми. Навпаки, це прикольно».

За останні роки українська культура патчів помітно змінилася. Вона вже давно не обмежується військовими підрозділами чи вузькими колами колекціонерів. З’являються бренди, які створюють власні серії, туристичні маршрути отримують пам’ятні нашивки, а дедалі більше людей використовують патчі як спосіб розповісти про свої захоплення. Саме так це бачить і «Патч Хантер».

«За роки повномасштабної війни в Україні ця культура дуже розвинулася. Я бачу, що навіть бренди, які раніше не мали стосунку до мілітарі чи навколомілітарної тематики, починають це робити: пришивати велкро на одяг, створювати власні шеврони.

Мені подобається, що це в Україні розвивається. Прикладом для мене є США. Там ця культура є не лише у військових чи скаутів. В Україні є «Пласт», пластуни теж отримують нашивки за певні заслуги. Але загалом це можна розвивати ширше: на спортивних змаганнях, у таборах, на тематичних заходах. Ми звикли, що на змаганнях дають медалі, але можна давати й шеврони як приємний пам’ятний елемент.

В Україні мілітарі-культура вже дуже розвинулася. Деякі українські бренди вже перевершили американські за якістю мерчу. Українські виробники часто роблять футболки, кепки й інші речі набагато якісніше, ніж деякі дуже відомі американські бренди, від яких усі в захваті. І це не просто «все наше краще», а справді відчутний рівень якості. Мені дуже подобається, що це так розвивається, що люди виражають свої ідеї через такі речі».

Як ви бачите цю культуру в Україні в майбутньому?

«Загалом хотілося б, щоб ми всі жили в мирі. Щоб шеврони відгукувалися не тільки війною, а, наприклад, заходами на кшталт походу в гори: пройти всім Чорногірським хребтом, а кожен учасник, який пройде, отримає прикольний шеврон. Це було б круто.
Але маємо такі часи, які маємо. Зараз деякі люди роблять шеврони, щоб закрити збори й допомогти підрозділам».

Стіна, яка продовжує рости

Для одних патчі стають особистою колекцією, для інших — способом підтримати військових, а для когось — пам’яткою про певний етап життя. А є місця, де сотні й тисячі окремих історій складаються в одну велику.
Одне з таких місць — львівська «Криївка».
Тут патчі не продають і не колекціонують навмисно. Їх залишають самі військові — як знак того, що вони були тут, і як маленьку частину своєї історії.

Менеджер із концепції ресторану Віктор Матлак розповідає, що все почалося після початку російсько-української війни 2014 року.

«Тривала війна 2014 року, і хлопці нам дарували шеврони, і ми їх просто складали. Але за рік, умовно, назбирали 10 штук. І за якийсь рік їх назбиралася певна кількість. Чесно кажучи, я докупив ще штук 10–15, щоб вийшло три «картини» приблизно по 30 штук. Ми їх експонували.

А потім почалося повномасштабне вторгнення. Ми не припиняли працювати, і хлопці почали нам лишати. Вони накопичувалися дуже швидко. І я подумав, що їх прикольно буде просто експонувати всі. Не все місце було заповнене, і я побачив, що вони почали самі їх чіпляти. І це такий прикол: я зрозумів, що вони самі лишають частину своєї історії тут. І я почав лише доклеювати липку стрічку».

Згодом, як то кажуть, прикол вийшов з-під контролю, і не лише стіна почала обростати патчами, а й сама «Криївка» — новими цікавими історіями.

«Одного разу приходить ад’ютант Залужного до нас і приносить його патч — тепер висить у нас в рамочці.
Був у нас такий індус з американської армії, він в авіації працював. Він так якось хотів бути долученим, сам повішав. Ще якось чувак прийшов, каже: «Я хочу лишити шеврони». Кажу: «Лишайте, але вішайте самі». А він, я не знаю, може, два метри десять сантиметрів зростом, і так високо приліпив, що ми його й не рухаємо, бо ніхто не може дістати. Багато цікавих історій було».

За словами Віктора Матлака, сьогодні багато військових уже асоціюють «Криївку» саме з цією традицією.

«До повномасштабної війни це було так: «А, Криївка — це там, де на вході наливають». А тепер військові кажуть: «А, Криївка — це там, де можна шеврон свій лишити». І тоді ми вирішили податися на Книгу рекордів України».

Двічі рекордсмени

«Перший рекорд — це був «Слава Україні! Героям слава!». Це наш Микола — той, що на вході стоїть. Я зрозумів, що він дуже багато цього за всю роботу сказав. Бо ми приблизно в один час прийшли в «Криївку» у 2023 році. Я кажу: «То ви там, напевно, сказали мільйон разів». «Ну, я десь приблизно й гадав». Я думав так, просто сказав. Це, звісно, не перерахуєш за всі роки, але якщо взяти його графік, усі чеки, які були у нас протягом нашої історії, або кількість людей — ми так виводили, — то він так і відповів: мільйон двісті тисяч разів за свою кар’єру. Це на рекорд тягне. І придумали такий собі рекорд, подалися. І їм це сподобалося. Це перший раз.

А оскільки у нас уже є досвід із рекордами, ми бачимо, що дійсно хлопці лишають патчі і шеврони. Я, звичайно, хотів, щоб це називалося «найбільша колекція подарованих шевронів» — саме наголос на подарованих. Але там якось не збігалося з формулюванням у Книзі рекордів, там воно по-іншому трошки звучить. Але менше з тим — вони знають, що такі рекорди є, бо це ж є і колекціонери шевронів, і є заклади, яким дарують багато. Є ще на сході України, у прифронтовому містечку, не пам’ятаю, де, — там є їдальня, де їдять військові. То в них 1800. А у нас 2021 тоді зафіксували — ми в Книзі рекордів. Зараз уже явно більше».

Більше, ніж шматок тканини

На перший погляд патч — це лише невелика нашивка на липучці. Але варто лише дізнатися історію людини, яка її носить або подарувала, і шматок тканини перетворюється на спогад. Для когось це перший похід у Карпати. Для когось — служба у війську або побратими, яких уже немає поруч. Для когось — вдячність волонтерам. А іноді — місце, куди хочеться повернутися.

Саме тому культура патчів продовжує жити й розвиватися. Вона вийшла за межі військової форми чи субкультур і стала універсальною мовою символів, яку кожен читає по-своєму. І, мабуть, саме в цьому полягає їхня найбільша цінність. Не в тканині, не у вишивці й навіть не в рідкісності. А в історіях, які вони зберігають.