Наслідки Голодомору-геноциду 1932-1933 років, що відчуваються дотепер

Минуло поза 90 років з часів Голодомору-геноциду в Україні. До цього люди тут вели власні господарства і їжі їм не бракувало. Але більшовики мали свої плани і взяли курс на колективізацію та створення колгоспів – повністю підконтрольних, які мали виконувати поставлений партією план. Щоправда, без політичних підтекстів не обійшлося. Саме українські селяни зазвичай чинили опір партійцям – це і махновські анархісти, і війська УНР, і білогвардійці. Саме селяни в більшості були носіями української ідентичності та релігійними людьми, тому політика партії ними зазвичай не віталася. І загалом в Україні була рекордна кількість повстань у 1930-х. Тож більшовики взялися викорінити це.

Радянська влада вела цілеспрямовану політику, яка призвела до Голодомору в Україні. Насильницькі хлібозаготівлі, запроваджені на початку 1930-х, супроводжувалися примусовим вилученням врожаю. Понад дві третини господарств стали фактично державними, а сотні тисяч українців були розкуркулені.

Україні встановлювали завідомо нереальні плани хлібозаготівель, а для їх виконання режим посилював репресії. Людей криміналізували навіть за дрібні порушення, організовували обшукові загони, які забирали зерно, продукти й худобу. Запровадження “чорних дошок” означало повну блокаду сіл і приречення їх на вимирання. Влада застосовувала штрафи, проводила таємні операції проти тих, хто міг чинити опір, і звинувачувала українців у саботажі.

Наприкінці 1932 — на початку 1933 року радянське керівництво перейшло до тотального вилучення харчів, включно з посівним матеріалом. Українцям заборонили залишати територію УРСР, силою повертаючи тих, хто намагався втекти від голоду. Паралельно тривали політичні чистки української інтелігенції та ліквідація українських культурних інституцій.

Після масової смерті спустошені українські села заселяли переселенцями з російських та білоруських регіонів, що стало частиною загального плану – зламати українську національну основу та придушити будь-який спротив.

І ось які наслідки цих жахіть ми відчуваємо дотепер…

ДЕМОГРАФІЧНИЙ ВПЛИВ

Офіційно визначено, що від голоду в Україні загинуло 3,9 млн людей за підрахунками Інституту демографії НАН України. Проте точно порахувати неможливо з різних причин. 

Старший науковий співробітник Національного музею Голодомору-Геноциду Андрій Козицький пояснює:
“Цифра 3,9 мільйона жертв, зафіксована у судовій справі 2010 року, є мінімальною і вона, вочевидь, є заниженою. Ця цифра не включає природної смертності, яка відбувалася в 1932-33 роках, оскільки підрахунки демографічних втрат були гіперточними. Від загальної чисельності померлих людей у цей час відняли дворічну природну смертність, яка склала щонайменше 600 тисяч осіб. Тобто реально під час голоду померло щонайменше 4,5 мільйони осіб.
Однак тут є важливий момент – під час голоду немає природної смертності. Якщо людину не годувати, якщо вона навіть при цьому є важко хворою, перебуває при смерті через похилий вік, вона все одно помре швидше, ніж мала би померти”. 

Проте і ця цифра також не може бути точною, вважають історики.

“Звісно, люди, які вмирали, не змогли народити своїх дітей, чи навіть ті люди, які зазнали дуже великого страждання, голодування, певний час не народжували своїх дітей.
Але метою комуністичного режиму було не тільки знищити українців, тих, які заважали будувати комуністичну імперію, але і приховати цей злочин. Відомо, що у період Голодомору дуже часто людям, які померли від голоду, у свідоцтва про смерть вписували медичні діагнози, які мали би “замаскувати” реальну причину смерті, щоб потім твердити, що ці люди померли природною смертю. Відбувалося знищення архівних матеріалів”, – Андрій Козицький. 

ЗРОСІЙЩЕННЯ ЯК НАСЛІДОК ГОЛОДОМОРУ

До окупації радянським союзом у 1920-х в Україні повсюдно говорили солов’їною. І змінити це більшовикам вдалося серед іншого і шляхом Голодомору. 

Історик Сергій Костеж розповідає:
“Почалась не тільки в Україні, а й по всьому світу індустріалізація. А в Україні з нею – й урбанізація. Треба було більше людей для роботи на підприємствах. Їх не вистачало, тому їх завозили з росії. Саме так у нас і вийшло, що в дуже великих містах, в індустріальних в першу чергу, на сході і на півдні говорили російською.
Другий момент: українське село, смертельно поранене Голодомором, було добите Другою світовою війною і колективізацією. Молодь їхала у місто і відмовлялася там від рідної мови. Це був постстресовий розлад, коли молоді люди, які в дитинстві пережили Голодомор, намагались позбутися цих спогадів і стати частиною “совєтского народа”, щоб їх з тим минулим вже нічого не пов’язувало. Тобто тут можна говорити, що це було стирання ідентичності”. 

Андрій Козицький додає:
“В Радянському Союзі стало некомфортно залишатися українцем. В такому сенсі геноцид Сталіна сягнув своєї мети, бо Сталін не мав на увазі знищити весь український народ. Йому потрібні були солдати для майбутнього завоювання інших держав і робітники, які би працювали в його імперській державі. Тому він збирався знищити частину українців, насамперед найсвідоміших, тих, які не хочуть служити імперії, які відчувають себе українцями. А решту – залякати настільки, щоб вони приймали всі ідеології радянського режиму.
І ми бачимо, що в Радянському Союзі між 1926 і 1939 роками – це той період, в який відбувалися переписи – українці зменшують свою чисельність в порівнянні з іншими народами. Натомість інші народи Радянського Союзу в цей час чисельно зростають.
Це означає, що дуже багато під тиском радянської влади задекларували вже не українську, а найшвидше російську національність. Нагадаю, що в СРСР записувати національність у документах можна було зі слів людини.
І тепер рф на сучасному етапі агресивної війни проти нашої держави експлуатує ту ідею, що насправді немає українців, а є, так би мовити, зіпсуті росіяни, які просто не до кінця усвідомлюють свою приналежність до російського народу”. 

Тож коли ми зараз чуємо від українців російську мову, маємо пам’ятати, через що це сталося, якими страшними методами переважно в центрі і на сході України більшовики стирали ідентичність, відбирали майно, як робили заміщення населення та все для того, аби говорити українською було небезпечно. 

КОМПЛЕКС МЕНШОВАРТОСТІ

Небезпечним був будь-який прояв патріотизму. Та це врешті переросло у національний комплекс меншовартості.
Дослідити це питання вкрай важко, зазначають фахівці. Однак наприкінці 1980-х американський дослідник Джеймс Мейс, який вивчав тему Голодомору, висловив припущення, що українці можуть переживати постгеноцидний синдром, ознакою якого є страх перед окупаційним радянським режимом та комплекс меншовартості щодо національної культури. 

Цей пункт варто розглядати з часів, що передували Голодомору, коли більшовиками велася так звана політика українізації. Але згодом Сталін злякався патріотичності українців, мовляв, люди, яким комфортно жити, які мають свою культуру, рано чи пізно поставлять питання про вихід зі складу СРСР і вирішив діяти на випередження.

В підтвердження цієї тези Андрій Козицький наводить слова американо-польського юриста Рафала Лемкіна:
“Лемкін казав, що Сталін завдав першого удару по українській інтелігенції як мозку нації. Тоді удару зазнала на початку 30-х років, ще до Голодомору, українська церква – душа нації. Третім ударом був удар по фермерах, як писав Лемкін, чи селянах, оскільки селянство завжди є тим резервуаром, в якому найбільше зберігається національний дух, свого роду акумулятор національних традицій. В містах люди більше схильні до космополітичної культури – швидше відмовляються від деяких національних традицій. Четвертий удар, за ідеями Лемкіна, полягав у тому, що в Україну буде переселено етнічно не українське населення”.

Тож радянський режим зробив чимало, аби ідентифікувати себе як українця було не вигідно. І все це підігрівалося ще й пропагандою, мовляв, все українське – смішне, слабке і меншовартісне.
Та, на жаль, вселити це в голови наших людей, в кількох поколіннях, росіянам вдалося. Але так само вдалося і пробудити від цього з початком російсько-української війни. Тепер все більше українців повертаються до своєї ідентичності, гордо про неї заявляють та, знову, борються за неї в екзистенційній війні проти тієї ж навали. 

ЗАКРИВАЙМО ШТОРИ ТА БУДУЙМО ВИСОКИЙ ПАРКАН

Українці дивуються, коли закордоном бачать квартири без штор та приватні будинки  без парканів. Але наші предки приблизно так колись і жили – гостинними великими громадами, з довірою один до одного. Але серед іншого Голодомор і це змінив. 

“В ході Голодомору радянська влада використала частину українців проти своїх же найближчих сусідів – запровадила практику шпигунства навіть власними дітьми проти батьків. Були випадки, коли зовсім маленьких дітей в школі чи в піонерській організації намовляли шпигувати спочатку за іншими людьми, а потім і за власними батьками”, – Андрій Козицький. 

Звісно, ми тут не змішуємо всіх в одну масу та прослідкувати через 100 років єдину нитку психологічних наслідків неможливо. Втім, є привід для рефлексії, якими поділилася з нами представниця Українського інституту національної пам’яті в Дніпрі Ірина Рева:
“Деякі психологи, які досліджували вплив геноцидів на суспільство, говорили, що наслідки зазвичай тривають 3-4 покоління. Якщо за цей час вони не змінилися, то можуть переходити в суспільні установки і вже ретранслюватися як щось своє”. 

Тож не висовуватися, не пишатися тим, що маємо, нікому не довіряти – це не українська ментальність, це відголосок репресій. 

ПАРАЛЕЛІ З СУЧАСНОЮ РОСІЙСЬКО-УКРАЇНСЬКОЮ ВІЙНОЮ

Росіяни і в наш час діють звичними методами. Згадаймо блокаду Маріуполя у 2022 році. Місто практично безперервно потерпало від бомбардування. А люди, яким дивом пощастило у цьому пеклі вижити, не могли отримати їжу та медикаменти – окупанти так і не дали за 86 днів оборони Маріуполя “зелений коридор” гуманітарним конвоям. 

Переселенка з Маріуполя Алевтина Швецова, яка перебувала в оточеному місті, розповідає:
“Це був 1 прийом їжі на день – коли з обмеженою кількістю води варився суп з 1 ложкою тушонки, парою картоплин. Дуже сумували за хлібом. Одного дня мого молодшого брата хтось пригостив сухариком і це були очі голодної дитини, яка цей сухарик прийняла як Божий дар. Також, пам’ятаю, була дуже важка ніч з обстрілами, у нас залишалася 1 рибна консерва, ми її берегли. І після цієї ночі ми вирішили з’їсти цю консерву, бо подумали, що невідомо скільки ми ще протримаємося в Маріуполі і було б прикро, якщо б консерва нас пережила”. 

А бувало і таке, що люди топили сніг, щоб попити, та їли голубів. Тож нині маріупольці, яким вдалося пережити блокаду, відчувають тривожність, коли вдома немає хліба та роблять запаси їжі. А ми як нація тільки-но, здавалося б, почали позбуватися цих звичок. Адже в супермаркетах тепер завжди все є, га? Нині стають більш зрозумілими звички наших бабусь і дідусів цілувати хліб, який впав, і застереження чому не можна хліб викидати. 

Але ми, все ж, вже в значній мірі подолали наслідки Голодомору. Взяти, наприклад, те, що українці вже не бояться “висовуватися” і вільно виходять на протести, гідно і впевнено заявляють, що вони українці та дають відсіч окупантам. У нас попереду ще багато добрих трансформацій. Тільки б, як говорили старші люди, “аби не було війни”.