Люди з картонками в цій країні вирішують

Історія України просякнута боротьбою за свободу, проти утисків і спроб знищити нашу національну ідентичність. Сьогодні ми маємо незалежність, але ми знову у війні за існування нашої держави і нас як нації. У світі знову витають зміни: старі імперії тріскають по швах, народи відвойовують право бути почутими. Пропонуємо вам зазирнути у часи, коли наша незалежність ще була мрією, а люди в СРСР відчували на собі тотальний контроль і дефіцит базових речей. 

Тоді, як і тепер, саме прості українці ламали хід історії. Їхні маленькі на перший погляд вчинки переростали у хвилю, що зносила стару систему. То був час, коли навіть випадкова подія, така як дорожня аварія, ставали іскрою, що запалювала прагнення до свободи.

Тож давайте поринемо в події, що передували проголошенню незалежності України. Побачимо, як звичайні люди, без зброї, але з гідністю і жагою до вільного життя, довели, що можуть змінювати свою долю. І зрозуміємо, що наша нинішня боротьба є продовженням тієї самої дороги.

“КОВБАСНА” РЕВОЛЮЦІЯ

Початок 1990 року. В радянській Україні бідність. Техніку чи меблі купували по талонах. А за продуктами стояли у довжелезних чергах. Щось смачне можна було хіба “дістати по блату”. Проблема подекуди була навіть купити хліба, не те, що якісь делікатеси. 

Чернігівець Володимир Василенко, який на той момент був підлітком, згадує:
“Балик – для мене це було взагалі щось незрозуміле, я тільки слово таке знав. Пам’ятаю, ми приїздили в Київ, у центральному універмазі була вже черга, всі чекали на ковбасу.
Ми брали варену і “лікарську”. До 14 години залишалися на полицях якісь кабачки в банках, соки – словом, те, що попитом взагалі не користувалося”. 

І при цих обставинах у Чернігові у Святвечір (тоді ще 6 січня) стається дещо нечуване. Хоча й не з першого погляду. Сталася ніби звичайна ДТП – чорна “волга” врізалася у “копійку”, ніхто не постраждав. Але ця подія дала поштовх до змін у всій країні. Вся справа у тому, що було в багажнику тієї “волги”, в якій їхав завідувач оргвідділом облвиконкому Валерій Заїка з водієм. 

“Як кажуть, водій скрутив номера з машини, забруднився, дістав пляшку горілки і почав руки мити. А тут купа людей на зупинці, побачили. Тоді ж за часів Горбачова вживання обмежували, не можна було придбати. Ну, і люди звернули увагу, підійшли до нього, і виявилося, що в багажнику пакети з ковбасою копченою, баликом – тим, що тоді взагалі неможливо було купити. І по ящику горілки та коньяку. Такі пакети партійні чиновники отримували кожного місяця. І ось вони їздили розвозили ті пакети”, – пояснює Володимир Василенко.

Уявіть: ви толком не маєте продуктів, і тут в когось бачите повний багажник м’ясних делікатесів та дефіцитного спиртного. Як вам таке? 

“Цю “волгу” перевернули догори дриґом, щоб ви розуміли. Руками дотягнули до будівлі обкома партії. Насправді революційні події були. На підґрунті злиденного життя”, – додає Володимир.

Тоді до людей вийшли лише заступники першого секретаря обкома партії. Втім, це натовп не сильно задовільнило. І на наступний день на площі зібрався масовий мітинг. Під свій контроль процес взяли представники чернігівського осередку Народного руху. Склали резолюцію. Люди висували свої вимоги, які вже стосувалися не лише ковбаси в багажнику, а такі як відставка обкому, створення незалежних ЗМІ та загалом – відстоювання власних свобод. 

Але одразу не відбулося нічого доленосного, крім звільнення партійного керівництва області. Втім, це вже показало, що влада не є непохитною. Люди почали відчувати свою силу. Низка подібних мітингів пройшла у різних містах. І того ж року сталася ще одна революція, яка також змінила вектор українського руху. 

РЕВОЛЮЦІЯ НА ГРАНІТІ

Переносимося у події жовтня 1990 року. Молодь, яка хоче розвитку і жити на повну, затиснута рамками радянського устрою. Тодішні студенти мріють не про нові гаджети, свій бізнес чи яку країну відвідати наступною. Все, що з-за кордону для них – недосяжне, за кордоном – як на іншій планеті.

Львів’янин Андрій Салюк, який у 90-му очолював Студентське братство Львівської Політехніки, пригадує:
“Ми, будучи тоді студентами, мріяли, що ось буде незалежна Україна, ми зможемо як студенти у цілому світі їздити здобувати освіту де захочемо. У нас мрії були абсолютно реалістичні. Ми хотіли, щоб українська економіка розвивалася разом із світовою, щоб Україна могла бути продуцентом тих товарів і послуг, які б на світовому ринку були затребувані. Аби продавати і розбудовувати в Україні нову, європейську державу, з нормальними дорогами, школами чи лабораторіями в університетах. З можливістю подорожувати і брати від світу найкраще і привозити до України, щоб ми не були замкнені цим залізним парканом “совєцкого союзу”. Це питання свободи і можливості обирати те, що я хочу, а не те, що мені дозволяють”.

Студенти вирішили боротися за своє майбутнє. І та боротьба була через самопожертву. Прикладом для молоді служили шістдесятники, ветерани УПА, чиїми історіями мотивувалися з перших вуст. Старші теж хотіли жити вільно і в свій час діяли, щоправда, не отримали бажаного результату. Може вийде цього разу?

Заявляти напряму, що Україна має вийти зі складу СРСР, люди не могли – це переслідувалося законом. Тож вимоги сформували інакше, але щоб чітко прослідковувалося головне бажання:

• не підписувати новий союзний договір
• провести нові вибори Верховної Ради УРСР на багатопартійній основі;
• українські солдати мають проходити військову службу виключно на території УРСР (прим. у СРСР відправляли на службу на Кавказ, Середню Азію і т.д.);
• націоналізація майна комуністичної партії та ленінської спілки молоді;
• відставка голови Ради Міністрів УРСР Віталія Масола. 

Студенти Львова та Києва планували акцію протягом півроку: де саме проводити, за яким принципом діяти, як подбати про власну прес-службу і медпункт на місці та багато іншого. Готувалися серйозно. Навіть планували, як їх будуть арештовувати і хвилями, одна за одною, мали приїжджати нові і нові студенти замість тих, хто вже б сидів у СІЗО.

Але цього не сталося. Завдяки введенню в оману спецслужб щодо місця проведення акції, студентам вдалося з першого дня залишитися на Майдані. І саме там на початку жовтня 1990 року вони розпочали своє голодування.

“Ця форма самопожертви була зрозуміла і підтримана людьми. З тією підтримкою прийшло і розуміння, що ми мусимо змінити Україну, щоб не жити у тому совку”, – пояснює Андрій Салюк, який був співорганізатором акції. 

Не все одразу. Влада хоч і проводила певні перемовини зі студентами, влаштувала їм інформаційну блокаду. На початку про протест не писала жодна газета, а з кількамільйонного Києва на Майдан до юнаків приходили лише кілька сотень людей. Втім, отримати розголос допомогли (хто б міг подумати) самі комуністи.

Андрій Салюк розповідає:
“Вони організували ходу до пам’ятника Леніну. Казали, що пройдуться по тих “екстремістах” – по табору студентів. Ми хвилювалися, думали, що буде бійка. Я прокидаюся зранку в наметі і бачу, що збирається все більше і більше людей. Зібралося метрів зо 5 завширшки живої стіни – люди прийшли закрити собою наш табір від тієї колони комуністів. І в цей день прийшло море журналістів, в тому числі іноземних. Це прорвало інформаційну блокаду. І на другий день у нас були десятки тисяч людей підтримки. Включилися університети, підприємства, навіть з-за кордону студенти надсилали листівки у підтримку”. 

Юнаки проходили щоденний медконтроль. Рівень цукру в деяких з них був подібний до стану коми. Припинити акт самопожертви молодь змогла на 16-й день. Тоді сталося дещо унікальне для радянського режиму – був підписаний документ про прийняття всіх вимог голодуючих студентів. Щоправда, одразу показово лише був звільнений голова Ради міністрів Віталій Масол. З рештою вимог затягнулося. Проте суть незмінна – люди побачили, що вони в цій країні можуть вирішувати, можуть мати таке майбутнє, яке захочуть. Ця революція подолала страх. І проголошення незалежності не забарилося. 

Минуло понад три десятиліття. Здавалося б, ті події – лише спогад про інший час, іншу систему. Але якщо замислитися: історія перегукується з сьогоденням. І тоді, і тепер люди прагнули свободи, національного визнання, права самим вирішувати, яким буде їхнє майбутнє. 

Загалом у 1990-му хвиля протестів прокочувалася не лише Україною – світ здригався від змін: Берлінський мур, мітинги у Східній Європі. Люди ламали залізні паркани імперій.

І так само продовжують виходити на вулицю – як цього року з картонками в руках, вимагаючи повернення повноважень НАБУ і САП. Бо й тепер, як і тоді, йдеться не просто про політику, а про право жити у чесній державі, де майбутнє вирішують громадяни. “Авіація Галичини”, в свою чергу, пише історію на одязі, нагадуючи про ключові події та символи свободи.

Минуле свідчить, що українці вміють боротися за своє майбутнє: Помаранчева революція показала силу єдності, Мовний майдан – готовність відстояти українську ідентичність, а Революція Гідності ознаменувала вибір європейського шляху. Всі ці події – ланки одного ланцюга, який веде нас від мрії про незалежність до її щоденного захисту. 

Сьогодні ми знову відчуваємо, що світ уже не буде таким, як учора. Війни, кризи, нові союзи й розколи – усе це сигнал, що настає час нової перебудови, глобальної і неминучої. І тільки ми самі можемо визначити, у який бік зміниться цей світ. Бо історія щоразу нагадує: жодна сила не здатна спинити народ, який об’єднаний і знає, заради чого він стоїть.